Опера "Запорожець за Дунаєм" як об’єкт сакралізації

Опера Семена Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" посідає в не дуже багатій антології української опери особливе місце. Історично вона не є першою оперою, написаною українським автором, але це перша опера на українську тематику, тобто на сюжет про Україну і про українців. Ця опера є твором класичним, адже майже 150 років вона не сходить зі сцен українських театрів. І сьогодні вона залишається в репертуарі майже всіх оперних сцен країни.

Чому новий "Запорожець..." важливий? Фото: Юрій Грязнов Це опера, яка має п'ять екранізацій. Три з них здійснені за радянських часів, одна – в США зусиллями української діаспори та одна – за часів незалежності. Не кожна класична європейська опера може похвалитися такою кількістю кіноверсій.

Це опера, яка відома кожному українцеві, навіть і тим людям, які геть не цікавляться класичною музикою і оперним мистецтвом – за півтора століття існування в культурному просторі України "Запорожець за Дунаєм" набув сакральної цінності. Та водночас, цей твір в його первісному вигляді без жодного перебільшення можна вважати квінтесенцією малоросійства у мистецтві.

Навіть побіжного погляду на авторську партитуру "Запорожця за Дунаєм" достатньо, аби одразу помітити там все те, що постколоніальна теорія вважає імперськими наративами, які зазвичай метрополія нав’язує своїм колоніям.

Українці у вигляді задунайського козацтва показні в опері як нечисленний кочовий народ, який через природну анархічність і волелюбність не здатний до створення власних розвинених інститутів влади, тож змушений шукати собі "справжнього", "нормального" царя. А оскільки для українців турецький султан аж ніяк не може стати "справжнім" правителем, то єдиним можливим правильним рішенням для них є повернутися з турецьких терен на батьківщину, під владу російського імператора. Іншими словами – змиритися з новими геополітичними реаліями і добровільно стати невід’ємною частиною "єдиної і неділимої".

Ідеологічна конструкція, збудована Гулаком-Артемовським у "Запорожці", цілком влаштовувала і царську владу, і радянську. Натомість справжні патріоти України, здатні до глибокого погляду, завжди бачили вродженні вади цього твору.

Франко ставився до цієї опери скептично. Фото: Юрій Грязнов Іван Франко ставився до цієї опери скептично, але, не наважуючись її відверто критикувати, лише стримано зазначив, що в цьому творі більше театральної ефектності, ніж правди.

Український скульптор та кінорежисер Іван Кавалерідзе разом зі своїм улюбленим актором генієм Іваном Шкуратом під час першої радянської екранізації опери зробили все можливе, аби повернути образу Івана Карася гідність мужнього воїна, врятувати образ українського козака і не дозволити перетворити його на посміховисько.

Навіть Іван Паторжинський – прекрасний оперний співак і актор, який зіграв Івана Карася у другій радянській екранізації "Запорожця", – у приватних розмовах зі своїм учнем Дмитром Гнатюком, шкодував, що фактично був змушений всупереч своєму баченню показати свого героя саме таким, яким його воліла бачити радянська влада: добродушним гедоністом, гулякою і пиякою, який весь час удає з себе дурника.